Партія Регіонів проти регіонів, або Хай живе будівельник!

Можливо, років через 100 в Україні складуться традиції лобіювання, які насьогодні діють у цивілізованих країнах, де саме слово «лобіювання», на відміну від української реальності, не спаскуджене негативним змістом і не є синонімом слова «корупція». Можливо, колись цивілізованому лобіюванню будуть навчати у вузах і будуть видані відповідні підручники. І, знову ж таки, можливо, законодавчий шедевр, що має назву «Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» увійде до цих підручників як приклад брутального, неприкритого лобіювання в українському значенні цього слова , що мав місце у далекому 2011-му…

Закон – спільне дітище будівельників (в особі Української Будівельної Асоціації) та уряду – умістився на 35 сторінках, натомість додаткових 18 сторінок А-4 формату – це текст змін до двох десятків законів, в яких найпопулярніше слово – «вилучити». Якщо коротко, то все, що заважає будівництву – геть! Регіональні (місцеві) правила забудови? Вилучити! Експертиза (будь-яка – екологічна, пожежна, санітарна тощо)? Вилучити! Участь у прийнятті в експлуатацію – туди ж! Пожежники, санітари, екологи та інші чиновники – всі ті, хто так довго пив кров нещасним будівельникам «ідуть під ніж», розчищаючи дорогу будівельному бульдозеру...

Основні новації

Отже, стисло про те, що пропонується містобудівними гуру.

1. Місцева рада затверджує генеральний план населеного пункту, який розробляє її виконавчий комітет, а в Києві та Севастополі – Київська та Севастопольська міські держадміністрації. Причому термін, відведений раді на прийняття рішення – три місяці. Якщо в установлений термін рішення радою не прийнято, право прийняти таке рішення переходить до обласної ради, а для обласних центрів, Києва та Севастополя – до Кабінету Міністрів України. Законом навіть не передбачено права місцевих рад вносити відповідні зауваження до генерального плану та відправляти проект генплану на доопрацювання. Іншими словами, закон дозволяє винести на розгляд сесії ради будь-який генплан, а якщо відповідна рада його не затвердить, то це зробить орган вищого рівня.

2. На цьому вплив місцевої ради (читай – громади) на планування території, яку вона представляє, закінчується. Процес формування решти планувальної документації перебуває цілковито в руках виконавчих органів. До цієї решти належать план зонування та детальний план території. Грубо кажучи, план зонування – другий по важливості (після генплану) планувальний документ, який визначає зони забудови та встановлює режим їхнього використання. Детальний план території (ДПТ) – третій, найнижчий рівень, можна сказати максимально наближений до людини, що проживає у тому чи іншому населеному пункті. Він визначає параметри забудови земельних ділянок, систему інженерних мереж, потребу в підприємствах і закладах обслуговування населення тощо – тобто максимально деталізує ті вимоги до забудовника, які треба врахувати при комплексній забудові. Повторю: комплексній, оскільки подібні плани матимуть сенс тільки на тих територіях, де ще вчора було голе поле, а сьогодні планується звести черговий мікрорайон. У кварталах з уже сформованою забудовою, плани зонування та ДПТ можуть хіба що легалізувати ту ситуацію, яка склалась.

3. Архітектурно-містобудівні ради, існування яких передбачено ст. 20 Закону, в основному розглядають проекти містобудівної документації, тобто вищезгаданих генплану, плану зонування та детального плану території. При цьому, містобудівна рада надсилає всім органам, які мають погоджувати дані плани (санітари, пожежні, екологи, органи земельних ресурсів тощо) відповідні розділи і протягом 20 днів ці служби мають надати свої висновки. У разі ж ненадання висновків протягом цього терміну, містобудівна документація вважається погодженою. На цьому робота згаданих служб завершена – вони вже не беруть участі навіть у відведенні земельних ділянок.

4. Громадські слухання проводяться лише щодо генеральних планів населених пунктів. До планів зонування або детальних планів територій не допускають не тільки раду, а й громаду в цілому. Причому за результатами таких слухань зміни до проекту генплану можуть вноситися «у разі потреби». Чим визначається така «потреба» в законі не сказано.

5. Визначено категорії об’єктів, які не потребують дозволу на виконання будівельних робіт. На таких об’єктах забудовник просто повідомляє інспекцію держархбудконтролю або ж реєструє декларацію про початок робіт. І в першому, і в другому випадку ця дія носить формальний характер. Фактично забудовник ставить до відома контролюючий орган, що він розпочинає будівництво. Інспекція повинна зареєструвати таку декларацію у 5-денний термін, відмовити ж може тільки якщо декларація подана чи оформлена з порушенням встановлених вимог.

6. Як тільки забудовник зареєстрував декларацію, він може видаляти зелені насадження зі свого будмайданчика без отримання додаткового дозволу або ордеру місцевої влади. Загалом по зелених насадженнях у межах будмайданчика встановлюється принцип: як тільки забудовник отримає право будувати, автоматично отримується право на знесення зелених насаджень.

7. Проекти будівництва тепер не підлягають погодженню з органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, органами охорони культурної спадщини, санепідслужби та природоохороними органами. Також для погодження або затвердження проектів будівництва не потрібно розглядати проект на містобудівній раді.

8. Ліквідовується поняття місцевих і регіональних правил забудови.

«Історія успіху»

Що й казати – ідея прибрати з дороги більшість контролюючих, погоджуючих, наглядових та інших органів, що активно втручаються у процес будівництва, існує давно. Наприклад, відібрання у місцевого самоврядування функцій безпосереднього контролю за будівництвом розпочалось у 2008 році, коли архітектурно-будівельний контроль був виведений з-під впливу місцевої влади і об’єднаний у єдину вертикаль Держархбудінспекції. На той момент такий крок був абсолютно виправданий, адже інспекції архбудконтролю у складі місцевих виконкомів виконували суто декоративну функцію, будучи кишеньковими органами мерів міст. В таких умовах видати дозвіл на будівельні роботи «своєму» забудовнику, накласти стягнення на «чужого» забудовника або прийняти в експлуатацію об’єкт, який насправді непридатний до експлуатації – все це цілком було у владі мерів, не зважаючи на закон. Об’єднання всіх інспекторів архбудконтролю під дахом Мінрегіонбуду встановило єдині правила гри на всій території України і більш-менш повернуло будівельні процеси у правове поле, що неабияк розізлило представників місцевого самоврядування. Це був перший суттєвий удар по впливу місцевого самоврядування (читай – мерів міст) на будівельний бізнес.

Другий серйозний удар було завдано у 2009 році, коли органи місцевого самоврядування було позбавлено права на вирішальне слово при прийнятті об’єктів в експлуатацію. Ні для кого не секрет, що отримати земельну ділянку, розробити та погодити проект, отримати дозвіл на будівельні роботи та побудувати об’єкт (витративши при цьому чималі кошти) – пів-справи. Фінальним акордом є його прийняття в експлуатацію та оформлення права власності. І зрозуміло, що забудовник піде на все аби його «дітище» будучи збудованим, нарешті зафункціонувало. А отже, той від кого залежить, фінальна крапка в цьому процесі (орган місцевої влади), має неабиякі переваги. За допомогою цього важелю місцева влада досить швидко вирішувала питання зі сплатою забудовником т.зв. пайової участі (коштів, що перераховуються ним на розвиток доріг, комунікацій тощо), тому коли з 1 січня 2009 року фінальним документом, який свідчив про прийняття об’єкта в експлуатацію став не документ місцевої влади, а Свідоцтво, видане інспекцією архбудконтролю (яка, нагадаю, вже не підпорядковувалась місцевій владі), спільнота місцевих градоначальників завирувала – на Мінрегіонбуд почав чинитися тиск з боку міських голів з метою повернути втрачені повноваження.

У 2010-му, після перемоги Януковича та приходу Партії Регіонів до влади, був короткий період коли наступ «місцевих» був особливо потужним. Мабуть представники місцевого самоврядування наївно вирішили, що оскільки партія має назву партії РЕГІОНІВ, то вона справді зацікавлена в розвитку місцевого рівня влади і децентралізація неминуча. Ходили навіть чутки, що архітектурно-будівельну вертикаль знову розформують, а її уламки у вигляді територіальних інспекцій повернуть назад місцевим органам. Та перші кроки нової влади засвідчили, а вибори 31 жовтня підтвердили – так, місцеву владу Партія Регіонів любить, але тільки ту, яка жорстко централізована і керується зверху, а не обрана якоюсь там територіальною громадою з (не дай Боже) незалежним від центральної влади мером. Приклад мерів Кременчука та Запоріжжя – яскраве тому підтвердження…

Тому т.зв. містобудівна «революційна» реформа, що увінчалась прийняттям 13 січня Закону «Про регулювання містобудівної діяльності» – не що інше як логічне продовження концентрації центральною владою «в одних руках» впливу на будівельний бізнес, а заодно і розпорошених фінансових ресурсів, адже будівельники за позбавлення від «гніту місцевої влади» не можуть не бути вдячними представникам влади державної. Окрім того, ні для кого не секрет, що будучи зацікавленими у «вирішенні своїх питань» будівельні організації активно делегували у місцеву владу своїх представників і в 2002 і, в 2006 роках, рясно поливаючи грошима місцеві виборчі кампанії і опосередковано зміцнюючи вплив і авторитет місцевої влади. Насьогодні, якщо закон набуде чинності, ступінь впливу місцевого самоврядування на будівельні процеси суттєво знизиться, що потягне за собою послаблення інтересу будівельників до місцевої влади. При всіх мінусах, у цій ситуації був би один беззастережний плюс – місцеві вибори менше б нагадували бізнес-проекти, в яких різні групи змагаються у веселій грі під назвою «Мандати». Правила прості: обдури виборця - отримай мандат. Отримав мандат? Конвертуй його у фінансові дивіденди!

Про що мовчать міські голови?

Загалом виникає питання: чому не чутно обуреного голосу міських голів, як у 2009-2010? Де гнівні петиції і вимоги до Президента накласти вето на закон? Відповідь на поверхні: за новим законом значна частина повноважень щодо забудови територій переходить до підконтрольних мерам виконкомів. Який орган затверджує план зонування? Виконком. Який орган затверджує детальний план території? Виконком. Кому підпорядковується орган архітектури, який набуває за законом неабияких прав? Знову ж таки, виконкому, а отже, меру. Таким чином, з’являється прекрасна можливість фактично в ручному режимі, без обговорення в раді або на громадських слуханнях «клепати» плани територій, за якими в подальшому буде здійснюватися забудова.

Ідеологи закону вміло зіграли на суперечностях, що нерідко виникають у взаємодії міських голів і рад (особливо, коли у мера в раді більшість не дуже стійка і ситуативна). Одразу вирішується два питання: по-перше, повноваження в питаннях будівництва перерозподіляється на користь обмеженого кола осіб (мер плюс виконком), по-друге, знімається питання невдоволення міських голів новим законом.

А от у випадку з розпорядженням землею складніше. Здавалося б, мерам міст, сіл і селищ мало б бути вигідно розпоряджатися землями через підконтрольні їм виконкоми, але з іншого боку ризиковано – з’являється фактично персональна відповідальність за виділення тої чи іншої ділянки, що не завжди безпечно. А так при нагоді можна сховатись за колективну (без)відповідальність місцевої ради. Можливо саме тому, спроба позбавити рад права відведення земельних ділянок (що теж передбачалось проектом даного закону) поки що не увінчалась успіхом.

У боротьбі за владу

Приклад ліквідації районних у місті Києві рад засвідчив – партія влади, будучи неспроможною виграти у чесній боротьбі, діє за принципом: «не діставайся ж ти нікому!». Бачачи свій куций рейтинг у Києві і розуміючи, що результати виборів до київських райрад будуть серйозним ляпасом по «покращенню життя вже сьогодні», вибори, а заодно і самі райради було ліквідовано.

Безумовно, правильно «обґрунтувати» свій крок завжди можна – буцімто райради занадто «дорогі» для бюджету (що спростовується елементарними розрахунками) або що вони і так не мають ніяких повноважень, але очевидним є те, що нова владна команда не терпить конкуренції і йде шляхом усунення всього, що їй заважає, використовуючи по максимуму всю повноту влади. У випадку ж ставлення влади в цілому до місцевого самоврядування схема проста як словосполучення «новорічна йолка»: якщо місцеве самоврядування не вдається ліквідувати взагалі (що дуже хотілося б), значить його потрібно максимально ослабити. Яким чином? Не секрет, що місцеве самоврядування базується на трьох китах: фінансова основа (бюджет), земля і комунальна власність.

Почали з фінансової основи, послабивши її прийняттям Податкового, а відтак – внесенням змін до Бюджетного кодексу, що скорочують до мінімуму місцеві податки і збори. З Києвом повелись особливо цинічно – 50% вилучення прибуткового податку до державного бюджету стало шоком навіть для провладної більшості у Київраді.

З приводу другого «кита» - земельного ресурсу, слід зазначити, що в разі реалізації «революційної реформи» в первісному варіанті, а саме – з позбавленням місцевих рад права розпоряджатися земельними ділянками - це був би третій, фактично нокаутуючий, удар по місцевому самоврядуванню. У підготовленому законопроекті передбачалось внесення відповідних змін до Закону «Про місцеве самоврядування», у разі прийняття яких право на відведення земельних ділянок фактично перейшло б до виконкомів, а у випадку з Києвом і Севастополем – до міських адміністрацій.

Поки що «місцеве» лобі у центральній владі відстояло право місцевих депутатів бути долученим до розподілу «земельного пирога» (тому весела гра «Мандати» мабуть тішитиме нас і на наступних місцевих виборах). Хоча, ходять чутки, що відповідні зміни в законодавство все ж таки будуть «протягувати», питання лише в часі.

Благі наміри «революційного» закону

Як і у випадку з київськими районами, наїзд будівельного (читай – владного) бульдозера на місцеве самоврядування прикривається благими намірами – нібито результатом містобудівної «реформи» стане пожвавлення будівельного ринку та зниження цін на житло на 20-30%. Мовляв, саме таку ціну будівельники платили чиновникам у вигляді хабарів, а оскільки тепер ці нелюди усунуті від впливу на будівельний бізнес, собівартість квадратного метра стане нижчою.

Дана «мудрість» викликає лише скепсис. Будь-який студент економічного факультету знає, що ціна завжди залежатиме від співвідношення попиту та пропозиції. Чому, наприклад, ідея провести містобудівну «революцію» виникла сьогодні, а не 5-6 років тому? Правильно, бо існував попит на житло і суспільство, будучи платоспроможним завдяки дешевим іпотечним кредитам, могло платити захмарну ціну будівельним кампаніям за квадратні метри. І будівельники, так само, як і сьогодні потерпаючи від нечистих на руку чиновників, аж бігом несли останнім хабарі з однією метою – якнайшвидше збудувати, отримати прибуток і знову збудувати. Така собі негласна співпраця влаштовувала і одних і других і чомусь на той момент штучно високі ціни на житло ні владу, ні будівельників не хвилювали (точніше, хвилювали приємно), бо знали – цю ціну все одно платитиме споживач. Але насьогодні ні для кого не секрет, що хоча й попит на житло залишився, переважна більшість населення України не готова платити за нього навіть по собівартості, тому навіть гіпотетичне зниження ціни на житло сильно не пожвавить ринок нерухомості, поки дешеві іпотечні кредити знову не стануть доступними.

Окрім того, наслідки «містобудівної революції», а отже й обіцяне зниження цін торкнеться у кращому випадку нового будівництва, але аж ніяк не маси недобудів, за які хабарі чиновникам уже було сплачено.

А що з відповідальністю?

З новими правилами будівництва іще можна було б миритися, якби працював принцип: «Система спрощується, але відповідальність за порушення посилюється». Тобто, шановні будівельники, держава позбавляє вас від кровожерливих чиновників і максимально спрощує для вас порядок оформлення документації, але якщо ви порушуєте цей простий порядок – начувайтесь! Як і будь-який бізнесмен, будівельник задається питанням: «що вигідніше? Будувати за законом і витратити час (що, як відомо, гроші) на оформлення документів чи будувати самовільно і потім «якось» легалізувати цей самобуд?». Відповідь у тому числі і на це питання мав дати Закон «Про регулювання містобудівної діяльності», спростивши процедури оформлення документації і водночас посиливши відповідальність за порушення цих процедур.

Нагадаю, що відповідальність забудовників встановлена Законом України «Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування» та Кодексом про адмінправопорушення. Зовні начебто все виглядає пристойно: за будівництво без дозволу – штраф у розмірі 50% вартості виконаних робіт, за експлуатацію неприйнятого в експлуатацію об’єкта – 10% від тої ж вартості і т.п. Здавалося б, усі мають боятися таких штрафів. Але! Основна проблема якраз і полягає у визначенні вартості робіт. Тому від якої суми вираховувати відсотки? А помилка хоча б на копійку тут же має наслідком оскарження в суді з подальшою туманною перспективою стягнення такого штрафу.

Саме тому сума стягнутих штрафів подекуди була в рази менша від суми нарахованих інспекціями, що складало мільйони гривень. Більшість несплачених сум безнадійно застрягала в судах і враховуючи різнотлумачення в законодавстві там і «гинула». Єдиним виходом, дозволяючим інспекції держархбудконтролю зберегти своє обличчя при виявлених порушеннях, була адмінвідповідальність керівників підприємства-забудовника – його можна було оштрафувати на… 850 гривень, незалежно від «розмаху» будівництва об’єкта.

Покласти край такій складній системі мала система так званих «фіксованих» штрафів. Тобто, щоб виключити різного роду розрахунки, пропонувалось чітко встановити розмір штрафу при певних порушеннях. Наприклад, за виконання робіт без дозволу – чітко встановлена сума Х, за незаконну експлуатацію – сума Y і т.д. Таким чином, інспектор, який виявив порушення, не мав би жодних сумнівів яку суму штрафу застосувати і це унеможливило б спекуляції на тему неправильно нарахованих санкцій. Та і суми пропонувалось встановити такі, що будувати без документації стало б просто невигідно.

Чи варто казати про те, що ці напрацювання Держархбудінспекції за два роки так і не дійшли до голосування у сесійній залі, розбиваючись об стіну, що має назву «інтереси будівельного бізнесу»?

Уважно вивчивши проголосований депутатами закон, у порівняльній таблиці до нього я побачив, що Держархбудінспекції все ж таки вдалось зробити неможливе – подати свій законопроект, що якраз і передбачав запровадження фіксованої системи стягнень як для фізичних так і для юридичних осіб-забудовників. Причому якість підготовленого законопроекту – на дуже високому рівні. Наприклад, за виконання робіт без дозволу (у новій редакції – декларації про початок будівництва) – штраф у розмірі до 850 тис. грн., за невиконання законного припису інспектора про зупинення будівництва – 17 тис. грн. і. т. д. Аналогічні зміни вносились і до Кодексу про адміністративні правопорушення, де на керівників недобросовісних забудовників пропонувалось накладати схожі за розмірами санкції. У разі прийняття даних змін, права і відповідальність будівельників були б більш-менш збалансовані. Але, як і передбачалось, дані зміни були вилучені з проекту закону, що зайвий раз підтверджує – влада, неприкрито лобіюючи інтереси будівельного бізнесу, прагне всіляко вберегти своїх «підопічних» від розпорошення фінансових ресурсів, про які йшлося вище.

Виникає логічне питання – якщо мета закону благородна, то чому депутати побоялися посилити відповідальність забудовників, фактично залишаючи для них старі, неефективно працюючі правила притягнення до відповідальності? Чому знову позбавили і без того дірявий український бюджет сотень мільйонів гривень недоплачених штрафів? Цікавими видаються дані питання особливо в розрізі висловлювань одного з ідеологів закону, віце-прем’єра Тігіпка, який заявив, що ефекту від прийнятого парламентом закону можна очікувати вже до кінця 2011 року і що «особливо сильний імпульс вже у 2011 році відчують і суміжні із будівництвом галузі - виробники будматеріалів, меблів, металургії». Пам’ятаючи, ким насьогодні контролюються дані галузі, особливо металургія, стає зрозуміло що закон справді має далекосяжні перспективи. 

«Друге дихання» самочинного будівництва

Повертаючись до Держархбудінспекції, варто зазначити, що ця організація, залишаючись із тими повноваженнями, які є насьогодні, приречена бути універсальним «стрілочником» при всіх конфліктних ситуаціях. Якщо врахувати, що «до реформи» чисельність цієї структури становила близько 1500 чоловік на всю Україну, із них відсотків двадцять – люди, котрі безпосередньо «в полі» не працюють (керівний склад в центрі та областях, бухгалтерія, відділи кадрів та інші фахівці, які працюють виключно у кабінетах), отримаємо в середньому одного інспектора на район області (а в деяких областях один інспектор може обслуговувати два райони). А тепер увага, питання: чи зможе фізично одна людина з зарплатою в 1,5 – 2 тис. грн., і пересуваючись по ввіреній території громадським транспортом, встежити за всіма об’єктами, що будуються на території району? Насьогодні ДАБІ, як і решта урядових органів, перебуває в стадії реформування і наскільки мені відомо, штатна чисельність нової інспекції буде ще зменшена.

Це наштовхує на ще один невтішний висновок: самочинне будівництво не лише не буде подолано, але й розцвіте буйним цвітом знову, оскільки новий закон не вносить жодних новацій в питання боротьби з самочинним будівництвом, не встановлює жорсткої відповідальності забудовника, а лише по-єзуїтськи формулює правило (ст.38 закону): мовляв, якщо об’єкт побудовано самочинно, то інспекція звертається до суду з позовом про його знесення. Не буду зайвий раз нагадувати як і на кого працює наша судова система, і так зрозумілим є факт, що самочинно побудовані об’єкти мають абсолютно примарні шанси бути знесеними.

Окрім того, формально надавши ДАБІ досить широкі повноваження, законодавець не передбачив процедури їх реалізації. Так, наприклад, введено нову норму – відповідно до ст. 41 нового закону керівник інспекції або його заступник може забороняти експлуатацію об’єктів, не прийнятих в експлуатацію. От тільки відповідальність за порушення такої заборони законодавчо не визначена, отже її фактично немає.

І на солодке…

І як фінальний акорд, апогей у параді «новацій» – положення закону про так звані «саморегулівні організації у сфері архітектурної діяльності», звідки, здається, стирчать вуха одного з розробників закону – Української Будівельної Асоціації. Прийнятий закон надає право таким організаціям проводити професійну атестацію виконавців робіт (послуг), пов’язаних із створенням об’єктів архітектури. Перелік таких послуг визначається Кабміном.

Для тих, хто не зрозумів, поясню: відтепер організація, членами якої є будівельні компанії, отримавши певні повноваження від Мінрегіонбуду, зможе давати «путівку в життя» тим, хто працює в будівельній галузі, підміняючи собою державний орган, визначений тим же законом – атестаційну архітектурно-будівельну комісію. А саме: визначати рівень кваліфікації і знань фахівців, видавати їм кваліфікаційні сертифікати, скасовувати їх тощо. Тобто, фактично, контролювати будівельний ринок України, не допускаючи на нього «чужих». Відповідальності при цьому – жодної. Це те ж саме, що створити, наприклад, асоціацію гральних закладів, яка сама б видавала іншим гральним закладам ліцензії на відкриття казино. І хоча й немає нічого поганого в тому, що будівельники оцінюють своїх колег по цеху, погано інше – функції органу державної влади перекладаються на недержавну організацію.

ВИСНОВКИ

Не буду зупинятись на «позитивних» наслідках містобудівної «реформи». Переможні реляції урядовців, включаючи Прем’єр-міністра, усі і так чули – бурхливий розвиток будівництва, зниження цін на житло, покращення інвестиційного клімату і т.п. Безумовно, ми живемо не в чорно-білому світі і навіть у такого закону позитивні сторони неодмінно будуть. Наскільки справдяться очікування – покаже час. Мені б хотілося б зупинитись на загрозах, що неминуче чекають наше суспільство після набуття законом чинності.

1. Посилення владної вертикалі і послаблення місцевого самоврядування.

У прийнятті закону збіглись інтереси центральної влади та будівельного бізнесу. І одним, і іншим заважає місцеве самоврядування. Одним – безконтрольно керувати країною «зверху», іншим – реалізовувати свої будівельні проекти. Наприклад, результати останніх місцевих виборів у трьох західноукраїнських областях стали свого роду «дзвіночком» для партії влади – ситуація на якомусь етапі може стати неконтрольованою.

2. Поглиблення протистояння між забудовниками та громадськістю.

Наївно сподіватися, що пересічні громадяни спокійно змиряться з новою роллю – лише подавати свої пропозиції щодо генерального плану населеного пункту. На відміну від чиновників, громадськості «заткнути рота» неймовірно важко. І хоча влада все ще кайфує від того, що активний спротив її діям з боку громадянського суспільства відсутній, усунення громадськості від впливу на забудову – стратегічна помилка розробників закону. Механізм громадських слухань можна було б змінювати, вдосконалювати але аж ніяк не скасовувати. Бо як показує досвід, люди можуть миритися з багатьма речами але до того моменту, доки їм уже не буде що втрачати. Наступ будівельного бульдозера на дитячий майданчик у дворі, зелену зону, прибудинкову територію є сигналом для дії. Численні ініціативні групи мешканців готові ледь не зі зброєю в руках захищати територію, яку вони вважають своєю, тому поставивши їх «поза законом» влада спровокувала їхню мобілізацію.

Ліквідація такого механізму висловлення думки як громадські слухання показало, що влада не збирається вести діалог зі своїми громадянами. Отже, громадяни змушені будуть нав’язувати владі свої правила ведення дискусії.

3. Подальший ріст самочинного будівництва.

Оскільки неефективні правила притягнення до відповідальності недобросовісних забудовників не зазнали змін, можна прогнозувати що ситуація з самочинним будівництвом в Україні не покращиться.

Автор – директор Інституту політичної освіти, депутат Київради (Блок Віталія Кличка)