Музей під відкритим небом

   Якось я побувала на землі моїх давніх прародичів у забутому селі Крутоярівці. Давним-давно люди влучно назвали його так тому, що воно розташоване між крутими схилами гір, глибоко в долині річки Бик. Колись повновода і широка ця, нині пересушена річка, в даних місцях, до сих пір зберегла свою минулу силу і красу. Недарма це глухе село нагадує мені музей під відкритим небом.

   На лузі, опріч дороги, стоїть до сих пір хатина така, як була колись. Її господар, старий дідусь Іван Тертичний, дбає за нею, як за малою дитиною. Він підбілює її, а призьбу підводить рудою глиною. Його стара хата покрита теплою стріхою з очерету. Дідусь сидить на призьбі у білій лляній сорочці, яка вишита на рукавах дрібним хрестиком. Цю сорочку йому, мабуть, вишивала ще мати. Він сидить у відбитку сонця у солом'яному брилі курить люльку з тютюном, слухає, як гудуть під стріхою бджоли і привітно посміхається кожному, хто до нього завітає в гості. Біла хатинка потонула в зелені вишневого садка та пишної калини.          

   У кінці садиби, при дорозі, стоїть колодязь з журавлем. Він обгороджений низеньким тином, на якому висить невеличке відерце і кружечка, щоб кожен, хто зупиниться тут, зміг би угамувати свою спрагу чистою, прохолодною, прозорою водою. Тут же стоїть невеличкий стілець і ослінець, щоб мандрівники змогли відпочити. І всі, хто побував тут, дякують хазяїну, старенькому доброму дідусеві за його дбайливу вдачу.