В Добропольском районе не забывают матерей воинов-интернационалистов

     В ці пам'ятні дні ми вклоняємося всім, хто служив в Афганістані, хто  хоч і з пораненою душею повернувся з війни живим,  і з вірою в краще майбутнє та  працює сьогодні на благо Добропільщини.

    Для Степаниди Гілерівни син - це велике щастя, осяяне сонцем його прекрасної родини, любимої дружини і 2-х синів-красенів. Одинадцять місяців служби в Афганістані відчувались у серці мами кожною клітинкою невимовних душевних мук, невтішних ночей, сліз. Пронизлива біль скувала тіло Степаниди Гілерівни, коли чоловік приніс на роботу конверт, а не листочок. Миттєво блиснула тоді надія… живий. Володя отримав важке поранення і лікувався у тодішній столиці 2 довгих роки, перенісши 6 операцій. Було все: зневіра, розчарування, небажання жити. Йому було лише 20 років.   Поряд   знаходились бойові друзі, які  були в такому ж становищі та мама, яка їздила до нього кожні 2 тижні і змогла зігріти теплом сина та вселити надію. З роками вона  доклала неймовірних зусиль для того, щоб Володя закінчив університет, створив сім’ю, і отримав величезну радість життя.

      Побіліли мамині скроні, болять натруджені руки і ноги, але вона продовжує молитися за свою дитину, за родину, за  щасливе майбутнє і обличчя торкає радісна материнська посмішка.