Городу Доброполье - 60 лет!

 

  Місто Добропілля - наш дім, наша маленька батьківщина. Славне дзвінке ім'я, життя і гучну славу дало йому Добре поле, його золоті ниви, що дарують людям хліб, і підземні вугільні поля, що дають світло, тепло і могутність нашому народу Саме кам'яне вугілля допомогло йому швидко вирости з маленького хутора до міста - центра великого вугільного регіону.

   Добропілля - місто обласного підпорядкування, розташоване на обох берегах річки Бик на північному заході Донецької області. Загальна площа 19,77кв. км (1977 гектарів). Населення (з супутниками) станом на 1.01.2008 р. - 67,4 тис. мешканців. Відстань до обласного центру м. Донецька: залізницею - 96 км, шосейним шляхом - 94 км.

Добропільській міській раді народних депутатів підпорядковано міськради - Білицьку (м. Білицьке, смт. Водянське), Білозерську (м. Білозерське, селище Бокове) та Новодонецьку селищну (смт Новодонецьке).

   Статус міста районного підпорядкування з чисельністю населення 18 тисяч чоловік Добропілля одержало 18 серпня 1953 р. Містом обласного підпорядкування з населенням 23 тис. чоловік воно стало в 1963 р.

   Більшість міст (у тому числі міста Донбасу - Донецьк, Горлівка, Макіївка, Маріуполь, Артемівськ, Краматорськ, Красноармійськ) починали своє життя з невеликих поселень - хуторів, сіл, селищ чи військових фортець. Не стало винятком і наше місто Добропілля, яке бере свій початок з невеличкого хутірця Парасковіївка - про це згадувалося на початку книги.

   У 18-у столітті на території нинішнього нашого міста ще ніяких поселень не було. Лише неосяжний степ з зеленим килимом трав і кущами терника. І ще - річка Бик з чистими, прозорими водами та зеленими берегами. На початку 19-го століття на берегах цієї річки виникли хутори Ганнівка, Єнівка, Катеринівка, які пізніше стали селами. Тоді ж на лівому березі р. Бик з'явився хуторець Парасковіївка (нині - селище, найстаріший мікрорайон нашого міста, де сьогодні вулиця Леніна).

   Офіційно хутір Парасковіїка визнаний населеним пунктом під час перепису в 1869 році в документі під назвою «Списки населенных мест Российской империи. Том 13. Екатеринославская губерния с Таганрогским градоначальством». Тут на 52 сторінці і зареєстровано Парасковіївку, яка мала тоді всього 4 двори з 44 жителями і 28 десятинами землі. В числі перших жителів Парасковіївки були: Платон Іванович Болотов, Арсеній Платонович Болотов, Самійло Григорович Видющенко.

Хутір належав поміщику Албанському і входив до складу Криворізької волості, Бахмутського повіту, Катеринославської губернії. Ріс хутір дуже повільно. Навіть на початку 20-го століття він мав всього 8 дворів з 73 жителями і тими ж 28 десятинами землі.

   Можливо, Парасковіївка так і залишилася б невідомим крихітним хуторцем, якби не кам'яне вугілля, знайдене поблизу неї в 70-80-х роках 19-го століття. Спочатку його видобували для домашніх потреб.

   Промисловий видобуток вугілля почало Російсько-Бельгійське акціонерне товариство Ерастівських кам'яновугільних копалень тільки після детального вивчення його покладів на території нашого міста. В 1910-1012 роках на лівому березі р. Бик був заснований рудник Ерастівський з селищем Ерастівська (десята) колона. Тоді ж на правому березі цієї річки було закладено рудник Святогорівський з одноіменною одинадцятою колоною.

   У 1915 р. завершено будівництво залізничної колії Гришине (Красноармійськ) — Добропілля, станції Добропілля і її селища Пристанційне. Після Жовтневої революції радянська влада націоналізувала добропільські рудники і залізницю, а поміщицькі землі конфіскувала і роздала селянам-біднякам.

   У 1920 р. селище Парасковіївка уже мало 47 дворів, 270 жителів і 630 десятин землі. Частина його жителів працювала на рудниках, а більшість займалась землеробством.

   У 1925 р. на території нинішнього міста були: об'єднаний рудник Червоноармійський (колишні рудники Ерастівський і Святогорівський), який після введення до експлуатації нових шурфів № 17 і № 18, став називатися шахта № 17-18 імені РСЧА; селища Ерастівка, Парасковіївка на лівому березі р. Бик; Мар'ївка, Піщаний кар'єр на правому березі; залізнична станція зі своїм селищем Пристанційним. Неподалік від неї знаходились два тригорбі кургани-могильники. На решті території - все той же степ, порослий тереном. Від ганнівського містка, навпростець, до залізничного переїзду проходив Бахмутський шлях на Дніпропетровщину. По середині пролягла балка, яка починалась в районі нинішньої вулиці Фрунзе (біля автостанції і колишнього універмагу «Україна»), проходила через територію міського парку і далі - в селище шахти імені РСЧА до р. Бик.

   1930 рік. Після реконструкції шахти №17-18 ім. РСЧА до неї була прокладена широка залізнична колія, по якій поїзди стали вивозити вугілля на станцію Добропілля. З'явились нові селища - Соцмістечко, Новомар'ївка, виросли Ерастівка і Парасковіївка.

   У 1931 р. почалось будівництво нової шахти № 1-2 «Гігант» (нині - шахта «Добропільська»). З'явились перші квартали її селища: Тимчасова колона (де тепер - вулиці Київська і Матросова) і Техколона (нині - вулиці Октябрська, Орджонікідзе, Воронезька, Волзька).

   22 січня 1935 р. Президія ВУЦВК присвоїла селищу шахти ім. РСЧА офіційну назву селище Рудник Червоноармійський. Була утворена одноіменна селищна рада, якій підпорядкували селища шахти «Гігант» і Пристанційне. А сама Червоноармійська селищна рада була підпорядкована Добропільській районній раді, яка знаходилась в селі Добропіллі - райцентрі новоутвореного Добропільського району. Першим головою селищної ради став учасник громадянської війни, гірник шахти ім. РСЧА М. С. Михайличенко.

   1 квітня 1941 р. здали в експлуатацію першу чергу шахти № 1-2 «Гігант» імені М. Горького. Почали видавати перше вугілля її 4 лави.

Напередодні Вітчизняної війни на території Червоноармійської селищної ради було 2 шахти, залізнична станція, елеватор, 2 школи, 2 клуби, 2 бібліотеки, лікарня, медамбулаторія, аптека, магазини. Селища були радіофіковані і частково електрифіковані.

   У роки війни Добропільщина з 18 жовтня 1941 р. до 8 вересня 1943 р. знаходилась під ярмом фашистської окупації. Селища і шахти були зруйновані.

   Після визволення від фашистів відбудова зруйнованого війною почалась негайно вже у вересні 1943 р. і була завершена до кінця 1947 р. Почалось нове будівництво житла, соцкультоб'єктів і другої черги шахти № 1-2 «Добропілля». (Так стала називатись після війни шахта «Гігант»). А її селище одержало нову офіційну назву - селище Добропілля.

   У 1947 р. була заснована Добропільська геологорозвідувальна експедиція (ГРЕ). На розвіданих нею дільницях пізніше збудовано ряд великих вугільних шахт. Вона внесла вагомий вклад в розвиток вугільної галузі Добропілля і будівництво нашого міста.

   У 1948 р. почалось будівництво Добропільської центральної збагачувальної фабрики (ЦЗФ).

   У 1950 р. на місці нинішнього центру нашого міста Добропілля все ще було суцільне поле колгоспу с. Ганнівки, на якому росли пшениця і соняшники. На вулиці Харківській (нині проспект Перемоги) нараховувалось лише три малометражних будинки, в яких мешкали інженерно-технічні працівники шахти № 1-2 «Добропілля» (колишня - шахта № 1-2 «Гігант»). Ще були відбудовані будинки Техколони (збудовані в 1937-1941 роках) в районі вулиць Октябрської, Орджонікідзе, Воронезької, Волзької, де також в ті часи проживали сім'ї ІТР. Звідси і назва селища - Техколона.

   Шлях до шахти в негоду в ті часи можна було подолати тільки в гумових чоботях. Керівників підприємства (начальника шахти, головного інженера і начальників дільниць) підвозили до шахти на лінійці, запряженій двома парами коней.

Робітники шахти жили на Тимчасовій колоні (вулиці Київська і Матросова селища ім. Академіка Жданова) в одноповерхових будинках. Але більшість з них проживали в селищах Парасковіївці, Новопарасковіївці і селі Ганнівці.

На Тимчасовій колоні був клуб з невеличкою бібліотекою, медамбулаторія (заснована у 1932 р.), аптека (1932 р.), школа (1938 р.) і магазин.

   Селище Добропілля (офіційна назва селища шахти № 1-2 «Добропілля» з 1945 р. до 1954 р.) підпорядковувалось Червоноармійській селищній раді, яка знаходилась в селищі шахти ім. РСЧА біля залізничного переїзду в будинку, де в останні роки розміщалася пошта.

   Всі районні органи влади (райком КП (б)У, виконком Добропільської районної ради депутатів трудящих, райком ЛКСМУ, міліція і інші) знаходились в селі Добропіллі, яке було райцентром одноіменного Добропільського району в 1935-1953 роках (до переїзду їх в новоутворене місто Добропілля в 1954 р.).

Відділ робітничого постачання тоді знаходився у Красноармійську. Всі товари, продукти і будівельні матеріали звідти в Добропілля привозили залізницею до станції Добропілля, а далі - залізничною колією прямо до шахт. Слід відзначити, що залізниця в ті роки була головним засобом сполучення з іншими містами області - справжньою дорогою життя. Навіть хворих з важкими хворобами возили в м. Новоекономічне і в м. Донецьк у пасажирських вагонах.

   Лікарня з поліклінікою знаходились в селищі шахти ім. РСЧА в кількох двоповерхових будинках по вулиці Першотравневій. Там же, на базарній площі, знаходився великий ринок, куди у вихідні дні з селища шахти № 1-2 «Добропілля» діставались попутним гужовим транспортом, чи пішки. Був невеличкий «хитрий» ринок і в самому селищі Добропілля.

   Твердого покриття не було на жодній з вулиць. В негоду особливо важко доводилось будівельникам, бо доставити будматеріали до місця будівництва можна було тільки за допомоги тракторів-тягачів. Будівництво селища шахти № 1-2 «Добропілля» велось за генеральним планом, розробленим в м. Харкові в 1929-1930 роках (де в ті часи була столиця Української PCP). Тому головна вулиця міста і дістала назву Харківська (нині - проспект Перемоги). За задумом авторів проекту центр нового соціалістичного міста гірників повинен був мати вигляд 5-ти променевої зірки. До війни здійснити його не вдалось. Зробили це в 50-і роки минулого 20 століття.

   1951 р. Утворене перше Добропільське будівельне управління №2 (начальник О.О. Шелестов), яке розпочало велике будівництво на території нашого міста і м. Білозерське житлових будинків, соцкультоб'єктів і промислових споруд.

   1952 р. В м. Добропіллі завершене спорудження Добропільської ЦЗФ і розпочато будівництво заводу залізобетонних конструкцій (ЗБК). Поряд виникло селище Ждановське (нині — селище ім. Академіка В.М. Жданова).

1953 р. У зв'язку з прискореним будівництвом нових шахт (№ 3 Добропілля», «Гнилушанська-1 », «Гнилушанська-2», «Водяна-1», «Водяна-2», «Запорізька») і реконструкцією існуючих (№ 17-18 ім. РСЧА і № 1-2 «Добропілля») в наш край з усіх областей України прибуло багато молодих робітників. Гірничі селища дуже швидко росли. Особливо - селище Добропілля. Поле між селищем Залізничним і шахтою № 1-2 «Добропілля» швидко забудовувалось новими житловими будинками. Населення в селищах досягло 18 тисяч людей.

   18 серпня 1953 р. Президія Верховної Ради УРСР об'єднала всі селища, що знаходились на території нинішнього нашого міста, в один населений пункт під назвою місто Добропілля. До складу новоутвореного міста увійшли: селище міського типу Червоноармійське (стара офіційна назва селища шахти імені РСЧА - Рудник Червоноармійський), селище Добропілля (селище шахти № 1-2 «Добропілля»), селища Пристанційне, Ждановське, Парасковіївка, Піщаний кар'єр, Новомар'ївка, Новоганнівка. Після 1953 р. всі ці поселення, були виключені із списків населених пунктів Донецької області в зв'язку з включенням їх до складу м. Добропілля. Свою назву наше місто одержало від гірничого селища Добропілля, яке і стало його адміністративним центром.

   Червоноармійська селищна рада була перетворена на Добропільську міську раду, підпорядковану Добропільській районній раді. Першим головою виконкому Добропільської міської ради став 3. К. Шевцов - старий комуніст, гірник шахти ім. РСЧА, кавалер ордена Леніна.

   Одержавши статус міста, Добропілля отримало своєрідний паспорт про досягнення свого повноліття і зрілості, бо з часу виникнення його першого поселення - хутора Парасковіївки пройшло уже біля 100 років. Воно пройшло шлях: хутір Парасковіївка (1859 р.) - селище Червоноармійське (1935 р.) - місто Добропілля (1953 р.). Місто у Доброму полі продовжувало рости і розвиватись.

   Джерело: Подолян В. Слово про Добропілля : роки, події, люди / В. Подолян. – Донецк, 2009. – 367 с.