Фоторепортаж о жизни шахтерского Доброполья глазами столичных гостей

На території Донбасу, підконтрольній українським військовим, із 95 лишилося 35 шахт. Решта перебуває у межах так званих ДНР та ЛНР. Фотопроект «Підземні» — це історія про те, чим живуть сучасні вуглярі під землею та на поверхні, а також як у сучасних шахтарських містечках зберігають традиції.

За словами екс-міністра енергетики та вугільної промисловості Володимира Демчишина, серед 35 шахт немає жодної, яка добувала б антрацит. Тобто майже всі вони працюють із газовим вугіллям марок «Г» і  «Ж».

Серед шахт, які лишилися на територіях, підконтрольних українській армії, більшість — державні, решта — приватні. Наприклад, «ДТЕК Добропіллявугілля» — це шість шахт: «Алмазна», «Добропільська», «Піонер», «Белицька», «Новодонецька» та «Білозерська». На них працюють близько шести тисяч людей.

У Добропіллі видобувають газове вугілля, яке постачають на українські ТЕС. Але сьогодні більшість ТЕС змушені працювати на технологічному мінімумі. Газове вугілля стало непотрібним — виник профіцит сировини, що скорочує плановий видобуток.

У шахтарських містечках Донбасу вшановують своїх гірників. Для них вуглекоп — це не просто професія, а й специфічна субкультура зі своєю «мовою», традиціями та символами.

У селищі міського типу Новодонецьке Донецької області живе близько семи тисяч людей. Головна годувальниця — шахта «Піонер». Поселення має доглянутий вигляд, як курорт радянських часів.

Важливою частиною навколошахтарського життя гірників з усього регіону є відомий на цілу область басейн у Новодонецькому. У цьому ж приміщенні діти шахтарів займаються баскетболом, карате, у спортивній залі.

Будинок культури — ще одне місце, де проводять свій час гірники поза вибоєм. Керівниця місцевого вокально-танцювального колективу розповідає, що діти шахтарів їздять на фестивалі та конкурси по Україні та області.

Микола Тумаков — заступник начальника по ремонту забійного обладнання на шахті «Піонер» у Новодонецькому. Він — абсолютний кавалер у своїй професії — має три головні ордени «Шахтарської слави». Вуглярі називають його «майстром по залізяках».

Окрім культурного відпочинку, шахтарі мають власні традиції. Наприклад, бутильок — застілля з алкоголем, коли вугляр мусить «проставитися» перед колегами. Є три види бутилька — вступний, відпускний та побутовий (з приводу весілля, народження дитини, ювілею). Старші шахтарі розповідають, що раніше зберігали пропорції: шість літрів самогону на сімох людей. Зараз бутильок уже не має таких вимог. Годиться і пиво, і горілка.

Шахта «Стаханова» у місті Димитрові (тепер — Мирноград) — це підрозділ державного підприємства «Красноармійськвугілля» (нещодавно місто Красноармійськ перейменували на Покровськ). Перед входом: бюст відомого гірника Олексія Стаханова, алея «Наши передовики» та їдальня. До журналістів тут ставляться насторожено, пояснюють це тим, що за десятки кілометрів тривають воєнні дії, а шахта — стратегічний об’єкт.

У Дніпропетровській області найстабільнішими наразі вважають шахти Павлограда, які географічно входять до Західного Донбасу. Тут працює приватне підприємство «ДТЕК Павлоградвугілля». На шахті «Героїв космосу» нам вдалося потрапити у найближчий вибій.

Вуглярі розповідають, що завдяки роботі випрацювали специфічне почуття гумору та любов до «крепкого словца». Без жартів під землею важко, тому вони часто влаштовують розіграші — насипають вугільний пил або цвяхи у кишені своїх колег, докладають у сумки зайві залізяки. Також придумують один одному прізвиська. У вибої неможливо не лаятися, але битися заборонено.

Перед тим, як спуститися під землю, шахтар мусить перевдягнутися та отримати засоби індивідуального захисту. Якщо рівень метану у нормі, вугляр спускається на глибину у шахтній кліті. Деякі робітники йдуть до своїх вибоїв пішки. Решту розвозять на спеціальних електровозах, бо буває, що необхідна ділянка розташована за п’ять чи більше кілометрів. Зміна триває шість годин.

Жінки зазвичай виконують наземну, але не менш відповідальну роботу.

Окрім того, вуглекопи мають власні прикмети. З розмов зі старшими шахтарями дізналися, що вони ніколи не ображають щурів, навіть якщо гризуни щось пошкодили. Кажуть, якщо щурі починають метушитися, отже, відчули тріск покрівлі. Деякі гірники навіть дають імена «підземним» тваринам.

До того ж, колись у шахтних приміщеннях у клітках жили папуги та канарки. Птахи починали кричати, відчувши метан.

У шахтах живуть і міфічні істоти. Найзворушливіша легенда — про Доброго Шубіна (зараз таку назву має пиво). Він нібито був реальним вуглярем із прізвищем Шубін, вижив під час обвалу та заховався у вибої. Шахтарі і досі, коли чують якийсь шурхіт під землею, кажуть, що це Шубін пустує. А Добрий він, бо попереджає про небезпеку.

У донбаських шахтах зберігають і свою «мову». Досі гірники спускаються під землю із так званим тормозком — загорнутим у газету перекусом. Класичний тормозок — це хліб, сало, цибуля, вода, варені яйця.

Михайлові Біткову — 23 роки. Хлопець не схожий на багатьох шахтарів — не лається, поводиться сором’язливо. Працює машиністом підземних установок на шахті «Добропільська», робить майже усе: від риття та підривання до обслуговування конвеєрів. Каже, що немає альтернативи роботі у рідному місті, тому мріє перебратися до Києва.

Добропілля, Мирноград, Покровськ, Новодонецьке та Павлоград. Для мешканців цих містечок шахтар — це герой. Колись про гірників писали у газетах, знімали фільми. Зараз вуглекопи Донбасу — люди, які бояться «сказати щось не так» та уникають уваги.

«Підземні» — не про умови праці, власників шахт та не про загальні показники гірничодобувної сфери, а про традиції, які досі існують у вибоях та на поверхні і яких може не стати разом із сировиною.